16 липня 1990 року Верховною Радою УРСР було прийнято Декларацію про державний суверенітет України (№ 55-XII від 16 липня 1990 року). У цьому документі проголошувалося «верховенство, самостійність, повнота і неподільність влади Республіки в межах її території та незалежність і рівноправність у зовнішніх зносинах». Від імені українського народу могла виступати лише Верховна Рада. Територія України в наявних кордонах проголошувалася недоторканою. Підкреслювалося також виключне право українського народу на володіння, користування і розпорядження національним багатством України.
Верховна Рада проголосила право країни на власні збройні сили, внутрішні війська, органи державної безпеки. Україна брала зобов’язання не поширювати, не виготовляти й не нарощувати ядерну зброю.
Зовнішня політика України визначалася Декларацією як нейтральна, першочерговим її завданням було забезпечення національних інтересів України.
По суті, Декларація створила основу для республіканської законотворчості незалежності від колишнього союзного законодавства.
Проте прийнятий документ не одержав статусу конституційного акта. Українська РСР залишалася у складі СРСР, причиною чого стало відсутність у Верховної Ради УРСР повноважень на ухвалення рішення про вихід республіки зі складу Радянського Союзу. Відповідно до вимог Конституції СРСР і Української РСР, тільки народ Української РСР, як володар всієї повноти влади в республіці, мав право приймати таке рішення на референдумі.
Діючі норми міжнародного права також зобов’язували Верховну Раду Української РСР провести республіканський референдум.
Утім, Декларація про державний суверенітет України стала основою для «Акта проголошення незалежності України», ухваленого Верховною Радою 24 серпня 1991 року. Тоді, фактично, вдруге Україна була проголошена незалежною демократичною державою й остаточно виведена зі складу СРСР.
Незалежність країни була підтримана на Всеукраїнському референдумі 1 грудня 1991 року.